ВСТУП 

Маленька сива жінка, жінка – пташка зі згорбленими плечима повільно брела по крижаній каші перших зимових калюж, що вкрили землю великого міста, в якому життя вирувало навколо, життя сміялося веселим сміхом, життя виблискувало яскравими вітринами та феєрверками, життя проносилося безперервною стрічкою автівок і било по очах розмитою плямою рекламних щитів.

Сутеніло рано, тому місто запалювало свої вогні близько четвертої години вечора, і разом із темрявою знижувалася температура, вкриваючи тонкою блискучою плівкою льоду острівці води під ногами. Жінка-пташка була взута у легкі осінні туфлі, вона йшла, не оминаючи калюжі, проламуючи блискучий тонкий шар льоду над холодною водою, і дуже швидко ступні її втратили усіляку чутливість, скуті мокрим холодом останніх днів осені.

Сьогодні вона допізна сиділа біля могили, злегка похитуючись, а сльози бігли по щоках, стікало її материнське люте горе, стікало та падало на плиту, під якою лежав її син.

Вона згадувала, як він вперше сказав “мамо”. Вона згадувала, як він, гордий і щасливий, показував їй першу оцінку “відмінно” у своєму щоденнику. Вона згадувала, як він сильно захворів, і вона ночами сиділа біля його ліжка, змінюючи постійно вологу марлю у нього на лобі та годуючи медом з ложечки. Вона згадувала, як він привів додому свою першу дівчинку. Вона згадувала, як пишалася ним на випускному, дивлячись, як він отримує свій перший атестат. Вона згадувала, яким сяйвом світилися його очі, коли він приніс додому першу зарплатню. Вона згадувала, яким чоловіком він став, чоловіком, яким вона могла пишатися. Вона згадувала, як він прийняв рішення йти до армії, і як довго вона плакала, намагаючись його відмовити, але він був твердим у прийнятому рішенні. Вона згадувала короткі телефонні дзвінки від нього з незмінним: “Мамо, я в нормі. Так, поїв. Так, не мерзну. Так, не стріляють. Люблю тебе, мамо”.

Але найбільше вона згадувала той останній дзвінок, коли у слухавці пролунав чужий голос, і хоча голос не встиг ще нічого по суті сказати, своїм материнським серцем вона вже все зрозуміла, впавши на коліна посеред заповненого людьми проспекту, серед здивованих і байдужих поглядів перехожих, судомливо притискаючи телефон до вуха, майже не чуючи, як чужий голос щось бурмотів про те, що дуже шкодує, і про те, що його вже везуть, везуть, везуть додому у труні..

Жінка – пташка погано пам’ятала, що було далі. Щезло все, чим вона жила і для кого вона жила. Поруч із нею постійно перебували якісь люди, наливали їй краплі, давали пігулки, тільки ніякі краплі не могли відновити та склеїти назад ті дрібні уламки, на які розсипалося її серце.

Вона дійшла до автобусної зупинки, де стояла довга черга зі змерзлих і втомлених людей. З неба посипалась дрібна крупа, наповнена напівводою – напівкригою, але жінка – пташка не звертала на це жодної уваги, все так само згорбивши плечі й спрямувавши погляд у спустошене нікуди, хоча вона була в легкій куртці, без шарфа й шапки, крупа била та сипалася за комірець. І тут за спиною син сказав: “Мамо…”.

Вона різко обернувся на рідний до болю голос, усередині миттєво спалахнули гарячі вуглинки тепла, серце закалаталося так сильно, що, здавалося, зараз проб’є груди. Позаду стояв незнайомий хлопець, притиснувши до вуха телефон, і здивовано дивився на маленьку жінку з сивим волоссям, яка подалася до нього, рвонулася на його “Мамо”. За декілька секунд хлопець відвернувся та сказав у слухавку: “Так, мамо, скоро буду. Чекай, цілую, люблю тебе”.

Жінка – пташка повільно розвернулася назад. Сиве волосся мокрими пасмами звисало з боків її змученого обличчя.

1. Сергій Васильович Сиротенко (позивний Третій) народився 24.12.1977 року у селі Вільховець Звенигородського району Черкаської області. Мешкав у Черкасах.

1995 року закінчив 11 класів сільської школи, після чого вступив до окремого факультету внутрішніх військ МВС при Національній Академії прикордонних військ у місті Хмельницькому. Після його закінчення у 1999 році виїхав із села до Павлограда, де деякий час проходив службу командиром взводу у частинах Північного територіального командування ВВ МВС України.

Війна покликала його, і він одразу зголосився йти добровольцем. З літа 2014 року перебував у лавах добровольчого батальйону “Донбас” (батальйон спеціального призначеня Національної Гвардії України “Донбас”), у складі якого пройшов понад 3 роки війни, у складі якого й загинув.

Він був офіцером і командиром. Але командиром від Бога. Він ніколи не був боягузом, не ховався за спинами бійців, ганяв своїх хлопців, щоб ті постійно ходили у броні, завжди звертався до всіх з повагою, а не зверхньо та презирливо.

Третій поважав та оберігав хлопців. Він завжди пам’ятав, кому що потрібно, і намагався виконати чиєсь прохання чи доручення. Турбувався про своїх бійців та намагався увесь час бути поруч із ними. А турбота командира про особовий склад – це дуже важлива риса, яка показує, що це не тільки гарний командир, а в першу чергу, гарна людина.

Але водночас Сергій Васильович був дуже скромним. Навіть намагався уникати об’єктива фотографа чи навіть камери телефона, хоча не завжди й виходило. Від нього простягався аромат якоїсь сором’язливості у спілкуваннях із представниками ЗМІ, хоча звісно, що у критичних ситуаціях, коли секунди вирішували все, сором’язливість ця кудись випаровувалась, поступаючись місцем твердій рішучості та надійності.

Під час запеклих боїв у Широкиному командував 3-ю ротою батальйону, і там з’єдналися його тактична кмітливість, хоробрість та професіоналізм. Завжди звертав увагу на дрібниці, та дуже ретельно готувався до наступного кроку, рішення чи бойового виходу. Завдяки йому 17.07.2015 року в селі Широкіно вдалося захопити і вивезти ворожий БМП-2 з повним боєкомплектом, за що він отримав у нагороду табельну зброю. 3-я рота під його командуванням неодноразово ходила у рейди до сєпарів та відбирала в тих їхній БК.

Майор, заступник командира батальйону спеціального призначення “Донбас” 15-го окремого полку Східного оперативно – територіального об’єднання НГУ.

Його шкільна вчителька крізь сльози казала у слухавку: “Сергій був ЗРАЗКОМ! Мені жоден з учнів так не запав у душу, як він. Я не могла намилуватися його здібностями та волевим характером, у якому щедро зійшли паростки чесності, доброти та почуття справедливості. Зі шкільної парти у ньому вже було видно майбутнього сильного та чуйного чоловіка. Я не вірю, не вірю, не вірю, що його вже немає!”

Він загинув 1 листопада близько 11.30 в районі міста Мар’їнка Донецької області внаслідок підриву на міні.

Похований 4 листопада на Алеї Слави міста Черкаси. У нього залишились бабуся, мати, брат, дружина та троє дітей.

2. Станіслав Вікторович Курбатов (позивний Адвокат) народився 30.06.1980 року у місті Ізюм Харківської області.

Закінчив загальноосвітню школу №2, після чого був призваний на строкову службу до лав Української армії.

Після армії закінчив Харківський Національний Університет внутрішніх справ, працював в органах внутрішніх справ та дільничним інспектором у селі Хроли Харківського району Харківської області. Звільнившись з органів, почав займатися юридичною діяльністю (звідти й пішов його позивний).

Станіслав Вікторович жив, як-то кажуть, з Україною в серці, ніколи не вважав нашу із вами рідну землю частиною Російської імперії, поважав та вивчав історію, традиції та культуру неньки.

У травні 2017 року підписав із ЗСУ контракт та був зарахований до свого підрозділу.

Старший солдат, водій – санітар батальйону спеціального призначення “Донбас” 15-го окремого полку Східного оперативно – територіального об’єднання НГУ.

Стас був добрим, чесним та порядним чоловіком, а також сміливим, врівноваженим та сильним духом воїном. Так згадують його побратими, таким він залишиться у пам’яті людей.

1 листопада, близько 11:30, під час виконання службово-бойового завдання в районі міста Мар’їнка, в результаті підриву на міні отримав тяжкі осколкові поранення.

Після операції у Покровську він був доставлений гелікоптером до військового мобільного госпіталю № 61 в місті Маріуполь, де 2 листопада помер під час реанімаційних заходів.

Похований 7 листопада в Ізюмі. У нього залишились дружина та донька.

3. Ігор Іванович Пащенко народився 06.03.1974 року у Чернігові.

Закінчив 8 класів школи №20, після чого вступив до ПТУ №13, де отримав фах “оператор гребнечесального обладнання”, одразу після навчання, 1992 року був призваний на строкову службу, яку проходив у Києві, у роті охорони при Міністерстві Оборони.

Демобілізувавшись у 1994 році, працював спочатку за спеціальністю на Чернігівському камвольно–суконному комбінаті “Чексіл”, потім охоронцем у київській компанії “Ельба Інвест”.

28.08.2014 року був призваний за мобілізацією. Проходив навчання на Яворівському полігоні, після чого був доправлений до свого підрозділу та з 08.11.2014 року перебував у зоні війни. Спочатку був перекинутий до Костянтинівки, а згодом – під Донецький аеропорт.

Солдат, номер обслуги 3-го мінометного розрахунку 1-го взводу 3-ї мінометної батареї 3-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади. Саме цей, 3-й батальйон потім, у березні 2015 року, офіційно передали до складу 81-ї окремої аеромобільної бригади, але Ігоря Івановича вже з ними не було.

А далі починається трагедія.

Бої не припинялись, жорстокі та криваві бої, всі пам’ятають, як виблискувало тоді небо над аеропортом, зв’язок із матір’ю був у Ігоря Івановича не завжди, але він телефонував їй, як тільки випадала для цього можливість. Казав: “Мамо, не хвилюйся, я у порядку, просто іноді нема часу, не хвилюйся, мамо, я люблю тебе”.

А казати матері, щоб вона не хвилювалась, коли син на війні – те ж саме, що наказати Сонцю сходити на півночі.

14.01.2015 року мати чула голос свого сина востаннє. Після того дня настало повне позазонове мовчання. Спочатку мати вважала, що знову проблеми зі зв’язком, але з кожним днем серце її все більше роз’їдав страх. А коли на її день народження, 23 січня, син не зателефонував, в душу міцно вгризлася паніка.

Почалися пошуки, лихоманливі пошуки по всіх шпиталях, дзвінки, дзвінки, дзвінки, безсонні ночі, але усюди їй казали: “Нема такого” або “Є Пащенко, але не сходиться дата народження”. У Києві знайшла солдата з таким прізвищем, але то виявився не він. У Харкові знайшла, а їй сказали “У нас є Пащенко, але 1978 року народження, а ваш син – 1974, тому не він”.

Мати просила уточнити дані, і нарешті гострим скальпелем розсікли їй серце слова: “Так. Пащенко Ігор Іванович. 1974 року. В нас. Харків”. Трапилось це лише 27 січня, за 2 тижні після того, як син щез.

Бідна жінка негайно поїхала до Харківського шпиталю, де врешті–решт побачила свого сина, сильно контуженого та без пам’яті. Скоріш за все, контузію Ігор Іванович отримав у бою в районі селища Опитне, але достеменно це мені невідомо.

Почалася боротьба. За життя свого синочка. Я не уявляю, через що пройшла ця нещасна мати. Я не уявляю, які муки витримало її серце. Скільки морозних ранків вона вистояла перед дверима шпиталю, скільки годин на лютому холоді, чекаючи, поки її пустять до сина. Я не знаю, скільки, але знаю, що дуже багато. Це материнська любов, тільки вона допомагала пройти через увесь той жах.

Через деякий час по тому вона домовилась, щоб сина перевели до Київського шпиталю, адже у Харкові їй не було де жити, а їздити з Чернігова було далеченько. Після Києва Ігор Іванович був переведений до Чернігова. Безперервно йшла боротьба за його життя, але мати вже не була сама, їй допомагали небайдужі люди та волонтери, які опікувались пораненим та забезпечували всім, що було потрібно.

У Чернігові Ігор Іванович рік відлежав у тубдиспансері, повністю пройшов курс лікування. Але головна причина його стану була набагато страшніша. У Києві йому поставили діагноз: менінгоенцефаліт, який скоріш за все був результатом ненадання своєчасної допомоги після контузії мозку, і який є майже вироком, якщо одразу не почати лікування.

За його життя боролися усіма силами, і він також боровся. Потроху почала повертатися пам’ять, Ігор почав знову говорити, казав, що пам’ятає бої, останні місяці стан бійця поліпшився, але все це, як виявилося, було лише тимчасовою паузою перед найстрашнішим.

Він помер у ніч з 3 на 4 листопада внаслідок набряку головного мозку (як написано у свідоцтві про смерть). Два роки йшла війна, його особиста війна за життя, війна матері та волонтерів, війна всіх, хто знав та допомагав Ігорю Івановичу, війна, у якій всі ми програли.

Похований 6 листопада на кладовищі Яцево у Чернігові. У нього залишились мати та донька від першого шлюбу.

4. Валентин Миколайович Ничвидюк (позивний Якудза) народився 02.09.1989 року у місті Конотоп Сумської області.

Після закінчення місцевої школи №2 у 2006 році, вступив до Київської Національної академії внутрішніх справ, у якій 2010 року отримав фах юриста за спеціальністю “правознавство”.

Працював у спецпідрозділі “Барс”, у конвойній службі начальником караулу та помічником нотаріуса.

Старший лейтенант, командир взводу 1-ї роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 7 листопада в районі селища Кримське Новайдарівського району Луганської області внаслідок мінометного обстрілу.

Похований 10 листопада на Вирівському кладовищі Конотопа. У нього залишились батьки, дружина та донька.

5. Антон Васильович Мишко (позивний Тоха) народився 31.03.1985 року у Києві.

2003 року закінчив київське ВПУ №25 за спеціальностями “муляр – штукатур” та “плиточник”. Працював машиністом баштового крана. Майже п’ять років працював у ЗАТ “Українська будівельна компанія”.

Починаючи з 2014 року перебував на війні.

Старший сержант, військовослужбовець 1-ї роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 7 листопада в районі селища Кримське Новайдарського району Луганської області внаслідок мінометного обстрілу. Отримав важке поранення голови, не дожив до лікарні.

Похований 11 листопада на Лісовому кладовищі Києва. У нього залишилась мати.

6. Ростислав Олексійович Данілов народився 19.06.1990 року у селі Велижани Тюменської області (РФ). З маленьких років переїхав разом із матір’ю до України, до міста П’ятихатки. 2016 року переїхав до Дніпра. З 6 років вихованням хлопця разом із матір’ю займався вітчим.

Закінчивши середню школу у П’ятихатках, Ростислав вступив до вищого професійного училища у Жовтих Водах, де отримав фах “токар”. Спочатку працював за спеціальністю у Дніпрі, а потім перейшов до локомотивного депо у П’ятихатках, де працював зварювальником.

Захоплювався авто- та мототехнікою та історичною літературою. Також любив бойові породи собак, тривалий час разом із ним жила стафф на ім’я Ніка. Вона жива і зараз, просто їй випала доля пережити свого хазяїна.

А заповітною його дитячою мрією було стати десантником. Що ж, перед вами людина, яка своєї мрії врешті-решт досягла.

Спочатку Ростислав Олексійович відслужив строкову. Добровільно пішов до військкомату П’ятихаток та півтори року
проходив службу на навчальному полігоні “Десна”. Повернувшись, вдома пробув менше місяця, і цей час він витратив на те, щоб зібрати необхідні для контрактної служби документи.

01.11.2016 року підписав із ЗСУ контракт, а вже 09.11. був доправлений до зони бойових дій.

Солдат, кулеметник 2-ї парашутно-десантної роти 1-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно – десантної бригади.

Першу ротацію на війні Ростислав пробув з листопада 16-го до червня 17-го. Повернувшись звідти, у серпні цього року він одружився з дівчиною, яку дуже кохав. Вона зараз носить під серцем їхню майбутню дитину, яка народиться вже без батька.

Для людей війни час у тилу летить блискавично, і ці короткі відпустки закінчуються, не встигнувши розпочатись. 22.10. він знову опинився на Сході, щоб боронити наш спокій.

Побратими згадують Ростислава Олексійовича, як надійного бойового товариша, з яким можна було спокійно йти у бій, знаючи, що він не злякається та буде прикривати спину.

Добрий, чесний та спокійний, разом із тим, він перш за все опікувався безпекою своїх хлопців, він знав ціну солдатського життя, а також знав, якою високою іноді та сама ціна буває.

Загинув 8 листопада в районі шахти Бутівка Донецької області внаслідок пострілу ворожого снайпера. Куля калібру 12,7 мм влучила у живіт, Ростислав помер дорогою до лікарні.

Похований 11 листопада у Дніпрі. У нього залишились мати та вагітна дружина.

7. Андрій Омелянович Добровольський народився 11.12.1996 року у селі Тустань Галицького району Івано – Франківської області.

Закінчивши сільську школу, хлопець отримав фах машиніста у ліцеї, який закінчив у січні 2016 року.

Незважаючи на молодий вік, Андрій Омелянович був буквально наповнений різноманітними талантами. Він писав красиві вірші, з-під його руки виходили напрочуд чудові малюнки, займався альпінізмом. Любив свій мотоцикл, любив природу та тварин, любив рідних (батьків, дідуся з бабусею, брата з сестрою, хресних та двоюрідного братика) та до нестями любив свою молоду дружину, з якою хотів прожити все життя та якій повністю віддав своє серце.

Знаєте, так би все й було. Були б прогулянки удвох по жовтому кленовому листю. Були б ті таємні погляди очі в очі, що існують лише між закоханими. Були б довгі розмови про все на світі, були б роки повної гармонії. Було б довге життя разом та щастя, побудоване спорідненими душами.

Війна зруйнувала все.

Бажання стати на захист України в Андрія Омеляновича було виваженим, обдуманим та зумовленим усвідомленням необхідності захищати свою країну та близьких.

Одразу закінчивши навчання, 12.02.2016 року він підписав із ЗСУ контракт. Після проходження навчання на полігоні у Старичах, був доправлений до зони бойових дій.

Солдат, командир бойової машини 2-ї роти 8-го окремого мотопіхотного батальйону 10-ї окремої гірсько- штурмової бригади.

Півроку пробув у Красногорівці, а в листопаді 2016-го вийшов на ротацію та до травня цього року перебував у Ценжіві Івано-Франківської області, звідки знову виїхав на війну. 11 жовтня приїхав додому у 30-денну відпустку. У свою останню відпустку у житті, адже за 7 днів після повернення на Схід його не стало.

Загинув 17 листопада об 11.30 в районі села Троїцьке Попаснянського району Луганської області внаслідок кульового поранення голови, отриманого під час обстрілу наших позицій з великокаліберних кулеметів. Хлопця негайно доставили до лікарні Попасної, але реанімаційні заходи не дали результату, і за годину Андрій помер.

Похований 21 листопада у рідному селі. У нього залишились батьки, брат, сестра та дружина.

8. Олександр Петрович Смурага (позивний Смурфік) народився 15.06.1989 року у селі Сонцеве Устинівського району Кіровоградської області. Останній рік мешкав у місті Помічна разом із цивільною дружиною та її двома дітьми від першого шлюбу.

Мати хлопця померла при пологах, вихованням хлопця займалися тітка та дві сестри. Вже у дорослому віці він дізнався, що в нього є ще два брати.

Закінчив 8 класів Сонцевської школи.

Спочатку був призваний у п’яту хвилю мобілізації, а у травні 2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, стрілець – помічник гранатометника 10-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 20 листопада у Донецькій області внаслідок поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій.

Похований 23 листопада у Помічній. У нього залишились дві сестри, два брата та цивільна дружина.

9. Денис Вікторович Кривенко (позивний Ніндзя) народився 20.12.1981 у Дніпропетровську (нині-Дніпро).

2014 року пішов на війну добровольцем.

Молодший сержант, сержант з матеріального забезпечення роти “Донбас” 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 23 листопада в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області під час боєзіткнення з російськими військами.

Похований 28 листопада у селі Любимівка Дніпропетровської області. У нього залишились дружина та троє дітей.

10. Сергій Павлович Шевченко (позивний Шева) народився 18.05.1974 року у селі Новопокровка Чугуївського району Харківської області.

Закінчивши сільську школу, 13 років відпрацював на Новопокровському комбінаті хлібопродуктів, звідки звільнився 2009 року.

Від початку війни пішов добровольцем на фронт. Спочатку служив у 1-му батальйоні 92-ї окремої механізованої бригади, згодом – у батальйоні спеціального призначення Національної Гвардії України “Донбас”, а останнім часом – у 58-ї окремій мотопіхотній бригаді.

Солдат, гранатометник 3-ї роти “Донбас” 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 23 листопада в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області під час боєзіткнення з російськими військами.

Похований 29 листопада у Харкові на Алеї Слави. У нього залишилась мати, брат, дружина та троє дітей.

11. Олександр Віталійович Сухінін (позивний Баня) народився 25.04.1972 року у місті Макіївка Донецької області.

Сержант, командир гранатометного відділення 3-ї роти “Донбас” 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

У 2014 – 2015 роках воював у складі БСП “Донбас” НГУ, 2016-го – у складі ДУК ПС, з 2017-го – у 16 ОМПБ.

Загинув 23 листопада в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області під час боєзіткнення з російськими військами.

Похований 30 листопада у Дніпрі. Залишились дружина, дочка та син.

12. Олександр Володимирович Тюменцев (позивний Тюмень) народився 06.05.1978 року у селищі Піонерське Тюменської області (РФ). Мешкав у місті Лубни Полтавської області.

1995 року закінчив Лубенську загальноосвітню школу №1, після чого вступив до Одеського інституту сухопутних військ, який закінчив у 1999 році.

Працював начальником відділу з питань надзвичайних ситуацій виконавчого комітету Лубенської міської ради. З 2008 року займався підприємницькою діяльністю.

Мобілізований у серпні 2014-го. Службу проходив у складі 831-ї бригади тактичної авіації. Виконував службові обов’язки у зоні проведення антитерористичної операції. Демобілізований влітку 2015-го.

У травні 2017-го підписав із ЗСУ контракт.

Старший лейтенант, командир гранатометного взводу роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 23 листопада в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області під час боєзіткнення з російськими військами.

Похований 28 листопада у Лубнах. Залишилась мати, син та донька.

13. Максим Олегович Перепелиця народився 28.11.1990 року у Житомирі. З малих років мешкав у селі Давидівка Хорошівського району.

Спочатку навчався у Давидівській загальноосвітній школі, а останні два роки здобував середню освіту у школі села Грушки. По тому, 2008 року вступив до Житомирського технологічного коледжу, але не закінчив його.

29.10.2009 був призваний на строкову службу, а у 2011-му, майже одразу після демобілізації, підписав із ЗСУ контракт. Спочатку три роки проходив службу у військовій частині у Новоград- Волинському, а 2014 року підписав із ЗСУ новий контракт.

Молодший сержант, снайпер роти снайперів 95-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Загинув 25 листопада під час боєзіткнення з ворогом у Донецькій області.

Похований 28 листопада на Смолянському військовому кладовищі Житомира. У нього залишились батьки та сестра.

14. Дмитро Юрійович Литвинчук 14.03.1992 року у селі Крученець Черняхівського району Житомирської області.

Закінчивши Селянщинський спортивний ліцей, хлопець вступив до Житомирського державного університету імені Івана Франка на факультет фізичного виховання та спорту. Під час проходження практики викладав фізичну культуру у Селянщині.

Село Крученець маленьке, у ньому всі знають один одного. І Дмитро запам’ятався людям слухняним, спокійним, дуже розумним та працьовитим хлопцем, який не боявся важкої роботи, адже у родини було велике господарство і часу воно забирало багато.

Після навчання відслужив строкову й одразу підписав із ЗСУ контракт у 2014 році. Служив у 20-му центрі ремонту засобів зв’язку та радіотехнічного забезпечення в Озерному.

У червні 2014 року біля Слов’янська отримав важкі поранення його друг, який через три дні помер у Харківському шпиталі. І це зламало Дмитра Юрійовича. Але не у сенсі депресії або пригнічення, а навпаки, від тоді він почав сам рватися на передову, щоб помститися за друга, який служив у десанті, та самому стати десантником.

Неодноразово він просився на війну, і врешті-решт, зміг досягти своєї мети. У вересні цього року підписав із ЗСУ контракт та опинився серед лав тих, хто забезпечує спокійне життя решти країни.

Сержант, начальник радіостанції 2-го десантно-штурмового батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 25 листопада опівдні в районі селища Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 29 листопада у рідному селі. У нього залишились батьки та сестра.

15. Віктор Олегович Маслов (позивний Бача) народився 11.11.1968 року у місті Прилуки Чернігівської області.

Закінчивши місцеву школу №5, продовжив середню освіту, отримавши фах “слюсар-ремонтник”.

По тому чоловіка призвали на строкову службу, яка тривала з 11.11.1986 до 11.01.1989 року. Брав участь у війні в Афганістані, обіймаючи посаду снайпера-розвідника у батальйоні ПДВ, який знаходився у місті Баракі Барак.

Цим і пояснюється його дивний позивний. Незрозумілий для тих, хто не був в Афгані. Слово “бача” буквально означає “хлопець”, але серед ветеранів-афганців воно має зовсім інший, більш глибокий сенс. Це щось на кшталт “друже, брате”, це особливий знак єдності серед тих, хто втрачав побратимів серед чужих холодних гір.

10 років тому Віктора Олеговича спіткало страшне горе – у ДТП загинула його дружина. Тому він разом із донькою переїхав жити до своєї матері, у село Даньківка Прилуцького району.

У листопаді 2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, розвідник розвідувальної роти 3-го батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Загинув 28 листопада близько 17.00 у Донецькій області внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 1 грудня на Алеї Героїв міста Прилуки. У нього залишились батьки та донька.

ПІСЛЯМОВА

Під ранок крижана крупа припинилася, її забрав рваний колючий вітер, що налетів з берегів річки. Жінка-пташка піднялася дуже рано, ще до світанку. Вона не спала, як тільки заплющувала очі, відразу в темряві виникало найдорожче для неї обличчя, і її починало сіпати. Вона лежала одна у своєму вузькому ліжку, відкривши двері в кімнату сина, чекаючи, як він вийде звідти, чекаючи неможливого, знаючи, що цього не буде, але все одно, чекаючи, бо робити їй більше не було чого.

Вона не снідала й не дивилася у дзеркало. Їй було байдуже на зовнішній вигляд, єдиним бажанням було швидше потрапити на цвинтар, синочок чекає її, вона знала це, тому швидко накинувши на себе всі ті самі легкі осінні речі та взувши мокрі зі вчора туфлі, жінка-пташка швидким кроком вийшла на мороз, який вдарив за ніч, перетворивши суміш води й криги на блискучі маленькі пагорби на слизькій поверхні землі.

Місто ще спало, було дуже тихо, лише далеко чувся шум автівок. Місто спало, закутане в м’які теплі ковдри, чекали свого часу будильники,чекала ранкова кава, чекали нові проблеми, але у цей час місто ще не прокинулось, і нікого не хвилювала маленька жінка, яка тихенько пересувалася порожніми вулицями.

Кладовище було ще зачинене, важкий замок з’єднував скоби вкритих інеєм металевих решіток огорожі. Перед кладовищем було абсолютно порожньо, лише світилося вікно у будиночку сторожів та бігали біля могил три собаки, які шукали що-небудь їстівне, залишене відвідувачами.

Жінка-пташка підійшла до огорожі, узялася за холодний метал руками, дивлячись, як на сході світлішає небо.

Вона стояла, закривши очі, терпляче чекаючи, поки відкриють вхід. Нарешті, через годину, з будиночка вийшов сторож і побачив маленьку жінку перед кладовищем. Сторож хотів крикнути, що ще занадто рано, що цвинтар відкриється нескоро, але, підійшовши ближче, він її впізнав, це та мати, сина якої поховали нещодавно, було багато людей, були військові, був почесна варта, був прощальний салют, а мати кожен день приходить сюди і сидить біля могили до темряви.

Сторож підійшов до огорожі і відкрив. Жінка-пташка мовчки кивнула і пішла між могил до того клаптика землі, під яким лежала її єдина дорога любов. Дійшовши, вона присіла прямо на промерзлу землю, обійняла пам’ятник руками і заплакала, безпорадно і відчайдушно заплакала – завила, плечі її тремтіли, тремтіло усе її маленьке тіло, зсушене, мов крихка стеблинка восени.

Просидівши біля пам’ятника весь день, вона важко піднялася, торкнулася пальцем своїх губ, а потім рідного їй обличчя на портреті. Повільно вона пішла до виходу, в голові було порожньо, очі дивилися під ноги, руки безвольно висіли вздовж тіла. Раптом позаду неї син прошепотів: “Мамо…”. Цей шепіт громом ударив їй у вуха, і жінка-пташка, похитнувшись, швидко обернулася на голос.

Там нікого не було, лише на холодному зимовому небі яскравою крапкою сяяла перша зірка.

Ян Осока, для “Цензор. НЕТ”