Надворі супився лютий 15-го. Колишній президент Грузії щойно отримав ранг радника чинного президента України і голови Дорадчої міжнародної ради реформ. Компетентні інформанти запевняли: отримання Саакашвілі українського громадянства — питання вирішене. Досвідчений важковаговик включався в активну вітчизняну політику.

Я зателефонував тбіліському знайомому.

— Як би ти стисло описав Саакашвілі?

— (Після півхвилинної паузи) Геніальний торговець шумом.

В оцінці не відчувалося ні тіні насмішки. Це була характеристика, видана людиною, котра трудилася у владній команді Міхо, категорично не поділяла окремих методів екс-патрона, але при цьому визнавала користь ряду зроблених ним кроків.

“Ні, не сторгуються”, — подумав я тоді, намагаючись спрогнозувати характер майбутньої співпраці Петра Олексійовича з Міхеїлом Ніколозовичем. Президент України на той час міцно закріпився в ролі геніального продавця тиші. Півроку тому він талановито “штовхнув” населенню обіцянку близького миру, загального спокою та неминучої стабільності. Потім під заколисуючі зведення про уявні реформи тихо продавалися індульгенції, розпродувалися посади, перепродувалися потоки. Конфлікти політтусовки, несміливі претензії громади та здивовані питання ідеалістів акуратно замуркувалися. Після Революції Гідності минув лише рік. Час безчинства ботів ще не настав. Незадоволених ще не записували пачками в агенти Кремля, їх досить чемно просили не порушувати “творчу” тишу.

Двом “дилерам надій” неминуче стало б тісно на одному ринку збуту. Хоча товар вони реалізовували абсолютно різний — один снодійне, другий — стимулююче. Втім, обидва видавали свій контрафактний продукт за ефективне спраговгамувальне.

Тільки глибоко наївна людина могла повірити, що народжений безкришним здатен довго ходити в підлеглих у природного кришувальника. Їхній конфлікт був питанням часу.

Забрехана дружба. Зірваний дах 

І нікого ж у цьому дуеті не запідозриш в особливій наївності. Ну не міг же Саакашвілі всерйоз вірити, що хворобливо підозріливий Порошенко дозволить йому розвернутися в Україні? І не міг Петро Олексійович так само серйозно розраховувати, що амбіційний Міхеїл Ніколозович задовольниться роллю слухняного учасника його безперервної Pr-кампанії та безкорисливого борця з Яценюком і Аваковим?

Була ще одна деталь, яка провіщала не просто прийдешню зарубу, а епічний голівар. Колишній грузинський президент, перебуваючи на українській держслужбі, ставився до свого формального патрона навіть не як до рівні, — він дозволяв собі дивитися на нього трохи зверхньо. Взагалі-то, мав для цього певні підстави. Коли Петро Олексійович ще тільки стояв за чужими спинами й зазирав у чужі роти, Міхо обіймався з одними сильними світу цього й намагався буцатися з іншими. І хай своє місце в геополітиці екс-лідер Грузії трохи переоцінював, його бекграунд мав солідніший вигляд. Навіть з погляду досвіду активної боротьби за владу: якщо Саакашвілі був головним вождем “Революції троянд”, то Порошенко — найуспішнішим вигодонабувачем Революції Гідності.

Так, радник президента, а згодом губернатор Одещини у відверте амікошонство не впадав. Але певну фамільярність, чого гріха таїти, собі дозволяв. По щоці умовного шефа не плескав, але ляснути по плечі — міг. Тож їхні обопільні публічні запевняння в дружбі видавалися за хорошу міну при поганій, хоч і складній грі. Хорошу таку міну уповільненої дії.

Правила вітчизняного політполітесу панібратського ставлення до вождя не передбачають. За порушення правил настане розплата, тим більше коли йдеться про такого злопам’ятного й недовірливого персонажа, як Петро Олексійович. Певна безцеремонність, яку дозволяв собі іменитий підлеглий, цілком очевидно уражала самолюбство президента, що вже увірував у свою велич.

Того ж 2015-го я поставив, мабуть, риторичне запитання: чому Порошенко, вибираючи між особистим і суспільним, віддав перевагу першому, позбавляючи себе можливості залишити слід в історії? І сам собі відповів: “а хто сказав, що він не вважає інакше? По-моєму, він переконаний, що творить історію. І що його внесок у неї вже увічнений”.

Занадто помітно, що п’ятий президент України не просто хоче здаватися постаттю, рівною за вагою і впливом Обамі і Трапму, Меркель і Путіну. Він себе справді таким вважає. Заперечуючи і свою очевидну залежність від зовнішніх обставин, і нездатність ці обставини змінити. Цілком можливо, що Порошенко часом насправді вірить, що реформує країну.

А збагачення точно вважає справедливим гонораром за “реформування”. Він міряє себе масштабами Всесвіту, перебуваючи в координатах Мінська і Липецька.

Навесні 2016-го екс-комбат “Донбасу” Віногродський, згадуючи іловайські події та роль Верховного головнокомандувача, в інтерв’ю “Слідство.Інфо” гірко зауважив: “Мені здається, він настільки далекий від життя, яке відбувається в цій країні… Він живе в якійсь своїй країні, розумієте?” Восени 17-го Віногродському довелося продовжити свої роздуми за ґратами.

Відсутність відчуття реальності, відчуття міри й відчуття відповідальності у політиків найвищого рангу — хоч і не єдина, але, поза сумнівом, важлива причина того, що в країні стільки років усе не так як треба.

Не слід усе ж таки препарувати і локальний конфлікт між двома конкретними політиками, і події в державі загалом, використовуючи лише “бритву Оккама” і вже, тим більше, тільки “бритву Генлона”. Особистий мотив може слугувати рушійною силою, чиясь конкретна дурість здатна вплинути на ситуацію. Але в політиці прості пояснення майже завжди сусідять зі складними обставинами.

Три з половиною роки технологи Порошенка старанно вибудовували PR-конструкцію, в якій український президент видавався б антиподом російського. Частково це робилося на догоду самолюбству Петра Олексійовича, — йому хотілося вважатися фігурою, рівною Путіну за масштабом. Але був у цьому й цілком приземлений розрахунок. При такій моделі суспільного сприйняття чинний очільник української держави штучно позбувався конкурентів усередині країни. “Порошенко воює з Путіним, а тому всі, хто воює з ним, грають на руку Кремлю”. Схемка простенька, проте цілком робоча. Під дію такого прийому підпало чимало людей, у тому числі й начебто схильних до критичного мислення. І підтримувати критиків президента воюючої країни ставало незручно (непатріотично, злочинно). Навіть якщо ти з критиками президента багато в чому згоден.

В історії “Порошенко vs Саакашвілі” просте і складне вживалися таким самим чином. Словеса про боротьбу з корупцією/боротьбу з ворожим підпіллям — лише тло. Обидва наші протагоністи — чудово розвинені політичні тварини. Тобто цілком байдужі до інтересів тих, хто перебуває внизу харчового ланцюжка, але відмінно знають, яку саме риторику їм слід “згодовувати”.

Безумовно, було просте бажання Петра Олексійовича помститися Міхеїлу Ніколозовичу за небажання бути вишенькою на чужому кондитерському виробі, за вольності й сальності в інтерв’ю й телеефірах. Було прагнення локалізувати потенційно не надто небезпечного, але реально надто шумливого опонента.

Проте був і складний розрахунок. Яскравий, енергійний, з репутацією бійця Саакашвілі мав стати магнітом для інших опозиціонерів. А майбутній справі “про російського агента Саакашвілі” належало стати вирвою, в яку затягне всіх, хто так чи інакше з ним контактував. Тих, хто вів із ним переговори про створення спільної політичної сили; брав участь у водевільних “антикорупційних форумах”; стояв поруч на всіляких мітингах; критикував рішення про позбавлення громадянства; допомагав проривати кордон; зустрічався з ним після прориву; усіх, хто просто “засвітився” в Шегинях, наметовому містечку біля Ради чи на Костельній. Тобто, по суті, всіх опонентів Петра Олексійовича, крім тимчасових попутників з НФ. Тепер їх усіх можна гамузом записати в “агенти Кремля”.

“Саакашвілі отримував гроші від Курченка. Курченко діяв за вказівкою ФСБ, що розхитує ситуацію в Україні. Всі, хто підтримував Саакашвілі, захищав його, допомагав йому, — грали на руку Путіну, свідомо чи з дурості”. Тобто “раби, подножки, грязь Москви”, за озвученою версією генпрокурора. Знову ж таки — схемка простенька, але якщо розігнати найкрупнішими телеканалами — цілком робоча.

Порошенку-людині, з одного боку, хотілося швидкої сатисфакції. Порошенко-політик мусив чекати, коли у візаві “зірве дах”, щоб шматки покрівлі поховали більшість його внутрішніх противників — від Тимошенко до “єврооптимістів”.

“Кришовики” і “безкришні” 

Гра була ризикованою. Емоції замовників, дурниці організаторів і непрофесіоналізм виконавців, помножені на внутрішнє протистояння у провладній коаліції, посилювали ризик багатократно.

Рок-гуру Борис Гребєнщиков багато років тому справедливо зазначив: “Тільки-но люди починають боротися, одразу ж вони отримують тих, з ким доведеться боротися… Якщо заборонити сидіти на дахах, я впевнений, зразу ж усі дахи будуть зайняті. Не виключено, що з’явиться і рух “кришників”… А Бі-Бі-Сі, мабуть, виступить на захист прав “кришників”.

Саакашвілі не “зайшов” у вітчизняний протестний електорат так глибоко, як мріяли його тутешні прибічники. Його рейтинги не віщували загрози режимові. Певну загрозу для влади становила якість його симпатиків.

Кількість незадоволених владою зростає з кожним днем. Але кількість тих, хто не просто сприймає саме Порошенка як головну і єдину причину всіх лих, а налаштований на негайне, рішуче зміщення його з посади, зовсім не критична. Оскільки Саакашвілі, по суті, — єдиний політик, котрий активно експлуатує цю тезу, весь цей нечисленний, але радикально налаштований прошарок — на його боці. Плюс “безкришні”, які радо злітаються на будь-яку протестну акцію в пошуках адреналіну і/або заробітку.

Хоч як смішно, Петро Олексійович регулярно, хай і не дуже істотно, рекрутує для Міхо нових членів групи підтримки. З-поміж тих, хто чуйний до вияву несправедливості. Блаженному Августину приписують фразу про абстрактність визначення Бога й точність визначення безбожництва. Люди можуть сперечатися, що є справедливість, але відверта несправедливість очевидна всім. Єдине відчуття несправедливості, в остаточному підсумку, породило жорсткі протести, що привели до двох останніх революцій.

Наділення Саакашвілі українським паспортом (і не тільки його) видавалося дивним. Хаотична їх роздача після Революції Гідності (особливо на тлі впертого ігнорування факту наявності інших паспортів у політиків та чиновників, у тому числі носіїв держтаємниць) завдала серйозного удару по самому поняттю громадянства. Громадяни зі стажем тільки почали нарешті усвідомлювати цінність прапора, гімну, Батьківщини. А тим часом деяким новоявленим громадянам видавали (а потім і відбирали) паспорти — легко, швидко й безпідставно. Як картки на знижки в елітні борделі.

Видача паспорта Міхо багатьох дратувала. Але відібрання паспорта обурило, і обурило більшу кількість. Включно з тими, хто йому не симпатизував. Бо це виглядало як несправедливість. Прорив кордону викликав масове обурення, але кількість обурених несправедливістю влади знову зросла — оскільки заборона на повернення в Україну і неможливість відстояти свої права в суді сприймалися як нове посягання на справедливість. Жорстка спроба затримання, відмова пустити адвоката, оголошення кремлівським агентом без належного розслідування та судового розгляду, захід силовиків у наметове містечко, — кожен новий крок влади, крапля за краплею, примножує ряди “кришників”. За рахунок тих, хто фанатом опального політика ніколи не був і не буде. Швидше за все, ця маса ніколи не стане критичною. Тою, що, за визначення Подерв’янського, дозволить відрізнити Майдан від скупчення людей. Несправедливість стосовно окремого політика (котрий, як не крути, сприймався трохи чужаком) не поставиш в один ряд із порушеним правом вибрати президента у 2004-му або розбитим до крові правом на протест у 2013-му.

Але якщо швидкість продукування очевидної несправедливості зберігатиметься (і тут ідеться не тільки про Саакашвілі, і не так про нього), то владі буде ще складніше контролювати країну загалом і вулицю зокрема.

Тим більше що в історії з Саакашвілі держава виглядала безпорадною. У влади було два шляхи. Ігнорувати Міхо, і він, дуже ймовірно, скотився б у маргінес. Поводитися з ним підкреслено коректно, у рамках, обумовлених законом і демократією. Швидше за все, до нього втратило б інтерес оточення, а він — інтерес до України. Але цим шляхом не пішли, враховуючи обставини, описані вище.

Другий шлях, силовий, виглядав значно цинічнішим. Але в цьому випадку було потрібне цинічне і вміле застосування сили. Дурістю було не пускати Саакашвілі в Україну, але якщо вже Банкова пішла на це — мусила не пустити. Дурістю було “закривати” Саакашвілі, та якщо вже наважилися, — мусили “закрити”. Дурістю було “шукати” Міхо в наметовому містечку, але якщо вже поліція туди зайшла — мусила знайти. Не тому, що такий алгоритм дій був правильним. Усе якраз навпаки. А тому, що, не завершивши розпочатого, влада продемонструвала свою безпорадність. А безпорадність влади сприймається як безпорадність держави. І її ворогами. І її громадянами. Які з подивом виявили, що кордон аж ніяк не на замку. А розрекламовані профі в понтових обладунках не в змозі кваліфіковано затримати одну неозброєну людину.

Отруєна наживка. Велика риба 

Певна річ, не надто успішним діям силовиків можна знайти логічне пояснення. По-перше, після Майдану і на тлі війни небагато людей у погонах спішать виконувати накази, за які потім можна опинитися на лаві підсудних. Як це сталося з “беркутами” з “чорної роти” чи прикордонником Колмогоровим із зони АТО (якими б різними не були ці приклади). По-друге, надриватися за цю владу готових мало. Не бачать приводу. По-третє, поліція і Нацгвардія перебувають під контролем людини, котра не спішить надавати послуги президентові.

І тому, що Аваков, Яценюк (і НФ у цілому) Петру Олексійовичу — вимушені ділові партнери, тимчасові політичні попутники, але природні противники. А зовсім не союзники і вже ж точно не друзі. Тож коли є можливість ускладнити життя конкурентові — зроблять це з погано прихованим задоволенням. Якщо це ускладнення не загрожує системі влади в цілому, отже — їхнім інтересам.

І тому, що успіх будь-якої силової операції сприйматиметься як виграш Порошенка, а якщо станеться якийсь форс-мажор — крайнім буде голова МВС. І 31 голос за відставку Авакова перетвориться на 300.

І тому, що Аваков (який має підстави не любити Міхо не менше, ніж Порошенко) вважає цю війну особистою справою президента. “Він його породив, нехай він його і “вбиває”. Він його покликав, нехай він його й “ховає”. Ми були проти його запрошення, він нас не слухався. Саакашвілі воював із нами, Порошенку це було вигідно. Тепер нехай президент воює з Міхо”, — приблизно так викладав свою позицію голова МВС у спілкуванні з соратниками.

Чи слід дивуватися після цього, що співробітники поліції та військовослужбовці Нацгвардії не дуже поспішали розганяти прибічників економічної блокади Донбасу, не квапилися підпирати прикордонників під час прориву в Шегинях, дозволили “міхомайданівцям” встановити намети перед самою Верховною Радою й не дуже старалися під час подій на Трьохсвятительській.

За наявною інформацією, МВС не було поінформоване про заплановане затримання Саакашвілі. Перші патрулі прибули туди на розпорядження їхнього начальника Юрія Зозулі, що виявився випадковим свідком події дорогою на селекторну нараду в міністерство. Поліцейські та нацгвардійці, які з’явилися на Трьохсвятительській “по ходу п’єси”, діяли за ситуацією й від жорсткого застосування сили утрималися. Оскільки, за нашою інформацією, відповідного прямого наказу від президента міністр так і не отримав. А виявляти ініціативу не прагнув.

Наскільки можна судити, операція готувалася наспіх. СБУ, за нашими даними, просила додаткового часу на підготовку, і там були проти, щоб “альфівці” заходили до квартири. Оскільки відповідних розвідзаходів не було проведено, обстановки, ходів-виходів належним чином не вивчено. Специ в СБУ нібито рекомендували затримувати підозрюваного поза квартирою, однак ГПУ наполягала на суміщенні затримання та обшуку. Як стверджують джерела у Службі безпеки, закликав форсувати події особисто генпрокурор. Причини цього поспіху залишилися за кадром. Операцію підготували дуже погано, прилеглий периметр не був “зарежимлений”, підходи і під’їзди — не перекрито. Шлях відходу групи, на випадок виникнення непередбачених обставин, не був продуманий. Кількість людей, яка необхідна для швидкого, успішного проведення операції, не була прорахована. Варіант проведення затримання в нічний час був відкинутий слідчими як непроцесуальний: у проміжок з 22.00 по 06.00 проводити такі дії закон дозволяє лише в екстрених випадках. Та й доцільність самого затримання видавалася спірною.

Затримання, за нашою інформацією, попередньо було заплановане на 6-ту ранку, але операція, з невідомих причин, розпочалася набагато пізніше, що істотно ускладнило життя її учасникам. Затримуваному дозволили замкнутися у ванній, на виламування дверей потрібен був час. Саакашвілі не тільки встиг зробити кілька телефонних дзвінків, а й зміг безперешкодно вибратися на дах. Це дозволило йому і привернути додаткову увагу до інциденту, і виграти час, необхідний для приходу на Трьохсвятительську його прибічників. Організатори операції розраховували, що вона пройде тихо й швидко. Однак усе відбулося з точністю до навпаки.

Юридична складова також далеко не бездоганна. Багато юристів висловлюють свою думку з приводу адекватності застосування конкретної статті до Саакашвілі. Висловлюються припущення, що “засвітивши” аудіо- й відеозапис справи у Верховній Раді, генпрокурор Луценко знецінив їхню доказовість для судового розгляду. Є безліч питань і до характеру виступу Юрія Віталійовича в парламенті, що справді більше скидався на спіч політика, ніж на пояснення керівника правоохоронного органу. Нардеп Сергій Власенко та юрист Анна Маляр нагадали про пункт 2, статті 6 Європейської конвенції про права людини (“Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку”), і про справу Європейського суду з прав людини “де Рібемон проти Франції”, в якій були прописані правила поведінки представників влади, спрямовані на дотримання презумпції невинності.

Викликають сумніви якість та смислове навантаження наданих доказів. В окремих випадках передбачуваний склад злочину прочитується лише в інтерпретаціях коментаторів, а зовсім не в самих діалогах. Питання про те, чи плівки справжні, чи не були вони змонтовані, — залишається поки що відкритим. Як і питання, чи справді на плівках голоси Саакашвілі та Курченка; чи існує зв’язок між таємничим співрозмовником Дангадзе та олігархом-утікачем; звідки взялися таємничі помічники, які дозволили вітчизняній ГПУ розжитися на такий дзвінкий матеріал.

Останнє запитання — найцікавіше. Навіть якщо припустити малоймовірне, — що Курченко справді запропонував свою допомогу Саакашвілі й той цю допомогу справді прийняв, — матеріали, які буцімто підтверджують це, не могли потрапити в Київ, оминувши ФСБ. Наївно вірити, що російські спецслужби не здійснюють технічного контролю переговорів Курченка — кремлівської перчатки, що підгрібає “націоналізовані” підприємства в ОРДЛО. Наївно припускати, що вони не контролювали факту можливої передачі грошей. Так само наївно думати, що українські агенти (якщо вони справді існували в природі) у цьому випадку не були “засвічені” агентами російськими.

Висновок напрошується невтішний: матеріали, що є в розпорядженні ГПУ (справжні чи сфабриковані), потрапили до рук вітчизняних правоохоронців або з таємного схвалення Москви, або безпосередньо з ФСБ. Кремль підсунув Києву наживку. І, схоже, наша влада цю наживку заковтнула. Риболовля обіцяла гарантований улов: хоч би як розпорядилася отриманими матеріалами Банкова, хоч би як поводився в цій ситуації Саакашвілі, хоч би як відреагували на події його прибічники, — привід для чергового розхитування ситуації був забезпечений.

Так і сталося. Сталося навіть яскравіше, ніж очікувалося. Путіну залишається тільки спостерігати, як два його вороги відчайдушно намагаються зіштовхнути один одного з поїденого корозією корупції політичного даху. На покришки, які вже розпалюють унизу.

Сергій Рахманін

джерело