Кілька років тому я працювала прес-секретарем одного народного депутата. і одного прекрасного дня у моєму мобільнику прозвучав томний женський барітон: “Здравствуйте, меня завут Наталья Влащенка, я главний редактар журнала “Публічниє люді”, я предлагаю апублікавать інтервю вашего шефа с размешением абложки на ситилайтах в центре горада всего за двадцять тисяч доларав”. я хотіла послати її відразу, але все ж вирішила “доповісти” шефу про заманчівую прапазіцію. “пошли її”, – сказав мені шеф, що я із задоволенням зробила (толєрантно та культурально, звісно) але що ви думаєте,наташа залишила мене у спокої після культурального посилання? де там. вона набирала мене ще кілька днів поспіль, розповідаючи, які ми з моїм шефом ідіоти, що відмовляємося від такого заманчівого, можна сказать – акційного прєдложенія…

Сучка ти Наташа, якою була, такою й лишилась. та й політики, які погоджуються на твої ефіри – такі ж шлюшки. а країна, в якій подібні постаті претендують на роль “ведучих журналістів” – на моє переконання – знаходиться у напіврозпаді

Галя Плачинда

джерело