Сільські жінки вмирають, як квіти… Без метушні, без істерики, тихо і гідно.
Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, “де немає ані смутку, ані печалі, тільки життя вічне”. Складають гроші на похорон, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки…
Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють померти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони помруть, Бог простить їм цей невинний гріх.
Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, заходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено.
Рідко яка жінка йде зі світу на самоті.Завжди коло неї хтось є, якщо діти далеко і не встигають, або ж не вірять, що їх матері дуже погано.
Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують у чергах. рідко котру побачиш у сільській лікарні. Вони знають самі, що час іти, що життя скінчилося. жартують з такими самими старими:” Коли йдемо по черешні,Ганно?” Це такий евфемізм смерті.
Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота й пса домовляються, хто із сусідів забере.
Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловлювати всю свою мудрість, назбирану за багато років.Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все впорядку. Вони знають, що ніхто не бути битися за їх скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вони вчинять справедливо й мудро. На похорон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тіла. Ніхто вже не голосить на похороні, не зомліає. Люди стали байдужіші, серце в них б”ється в невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті.Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила все. Хоча для хати ліпше було б , аби вона вмерла разом зі своєю господинею.
Ідеш по селу і впізнаєш порожні хати по траві на подвір”ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.
Легко не любити село тому, хто не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшої знаку уваги.Хто не дивиться на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Михальди, переписаного в учнівському зошиті. Хто хотів, щоб українського села не було, бо то “шароварщина” і не “хуторянство”. Але без села не було б України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутиннях простенькі образи і Шевченко.
Вчора ще одна хата стала порожньою…
Я збирала золото осені – горіхи під дощем і снігом коло нашої, вже порожньої хати.
давно вже порожньої. Та вистигла лише вчора…

Етюд львівської письменниці Галини Пагутяк.

Олійник Борис :: ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям літа 
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко – 
і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви мамо?! – 
сполохано кинулись діти.
– Куди ж ви, бабусю? – 
онуки біжать до воріт.
– Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
– Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
– А хто нас бабусю,
у сон поведе по казках?
– А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
– Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди
край воріт.
Та ми ж переробим 
усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю,
навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона усміхнулась,
красива і сива, як доля.
Махнула рукою – 
злетіли увись рушники.
“Лишайтесь щасливі”, – 
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

джерело